Реквієм за Кисельовим?

Юрій Миколайович, а просто кажучи, старик Кисельов, був крутий. Здобувши ступені в низці престижних закордонних університетів, він багато років був незалежним консультантом з питаннь інвестування й бізнесу, замутив безліч успішних стартапів та написав пару бестселерів.

І він був дев’ятнадцятирічним дівчатком.

Понад 25 тисяч примірників, кілька перевидань, велетенські, за моїми тодішніми мірками, гонорари та листи від читачів, на які я, студентка, була не здатна відповісти. Не кажу про індекс Гірша, що донині змушує мене тихо заздрити.

За наївною пихою і сп’янінням від першого успіху прийшов сором. Як кожен автор, я прагнула відгородитися від дитячих спроб пера – і поховала старика Кисельова, не усвідомлюючи, що саме оповідь про сто способів здобути перший мільйон була найголовнішою з моїх робіт, нинішніх чи майбутніх.

Смішна обкладинка, пафосна назва, наївний текст, некомпетентні судження – але ж це було справжньою трансценденцією, першою в житті спробою визирнути зі світу та способу буття, що, здавалося, був визначений наперед самим фактом мого народження. Найулюбленіший розділ присвячений бізнесу як творчості: вивільненню з тенет повсякденного мислення, деконструкції звичних уявлень, археології свого справжнього «Я», похованого під товщею стереотипів. Жодної філософії, усе виключно заради пошуку вдалої бізнес-ідеї – так здавалося Юрію Миколайовичу. Він шукав світів, у яких зміг би існувати, – і не відав, що такі світи можливі поза бізнесом.

Він сунув уперед із безпечною впертістю – і перед ним відчинялися всі двері. Можливість поразки була надто абсурдною, щоби гаяти час на завчасний пошук видавництв. Старик Кисельов просто дописував останній рядок чергової книжки, роздруковував свій шедевр, купував квиток на потяг, що прямував до столиці, нашвидку гуглів «головні видавництва» в привокзальній кав’яренці й топав за вказаною адресою.

«Добридень. Мені потрібен головний редактор. – Заявляло дівча в кедах, без запрошення плюхаючись у шкіряне крісло приймальні. – Прошу повідомити ваше рішення не пізніше як за два дні: маю зворотні квитки на післязавтра»… Редактори приголомшено мовчали. У поїзд Юрій Миколайович сідав із підписаним договором та конвертом із гонораром…

«Нащо вихвалятися тими книжкам? – Хмурилися знайомі батьків. – Всім відомо, як робляться такі речі». Вони давно й добре знали те, про що й гадки не мав Кисельов: люди не літають, а мрії не здійснюються.

Як і він, я досі не усвідомила цієї простої речі. А отже, зарано співати реквієм за стариком Кисельовим — час вже витягнути його із запорошеної скрині, де він незаслужено опинився. І коли ми мій нинішній досвід, знання й мережа контактів зіллються з його веселим авантюризмом і палаючими очима, амбіціями й самовпевненістю, натиском і готовністю ризикувати, вірою в неможливість поразки та готовністю покласти життя заради мети, яка вдається надважливою, – отож ми накоїмо справ!

«Пробач мене, Юрію Миколайовичу, і повертайся, згода»? – завершила я цей текст та виклала його у Фейсбук. І потонула під хвилею коментарів. Пост, який, я гадала, зрозуміють хіба що мої батьки, відгукнувся там, де я навіть не уявляла. Виявилося, цей чувак мав широке коло друзів, що пам’ятають його й нині. Так, він цілком реальний і матеріальний, і це ще питання, хто реальніший – Юрій Миколаїч чи Іламі Ясна. 

І не лише Іламі Ясна — згадала я, відповідаючи на коментарі. Адже є й палкий іспанець Пагус Премо, і злобний скептик і анархіст Іван Безпощадний, і наївн дівчинка Ярена Корольова, і академік Фублер з його смішними окулярами і шляпою, і товстувата та, щиро кажучи, вельми обмежена пару Свіндухових, і розпусна гречанка Сидра Бутиляки... І усі ж пишуть, падлюки! 

«У тебе в голові, мабуть, тісно як у тролейбусі», — пожартував один з френдів. А я, після тривалого забуття поринувши у свій бестіарій, відчула, як теплішає на душі, і я стаю ще трішечки більш цілісною. 


Error

default userpic

Your IP address will be recorded 

When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.